Українська  English  
facebook   Нашi фото   picasa

Місто сонця

Театр, що подорожує дитячими будинками

Я зустрілася з Тетяною Петрунніковою, директором дитячого будинку «Колиска дитячої надії», після вражаючого концерту на честь десятиріччя закладу.  Вихованці дитячого будинку виглядали зовсім як звичайні діти десь у столичному дитячому садку – у красивих костюмах, чистенькі, усміхнені. Вони багато співали і танцювали, а також по-справжньому раділи гостям і святу.

Цей недержавний  дитячий будинок розташований під  Києвом – у селі Новоселки. Він повністю утримується за рахунок благодійних внесків фізичних і юридичних осіб. На даний момент у будинку близько тридцяти дітей. Про рівень роботи свідчить статистика установи. Так, в 2000-2008 роках у цей дитячий будинок надійшло 91 дитина. 73 з них знайшли нову родину. 51 дитина була всиновлена, 18 з них – іноземцями. Опікунів знайшли 11 дітей, повернулися до біологічних батьків 4, у прийомну родину – 6.

Мені дуже хотілося поспілкуватися з адміністрацією закладу  і дізнатися, як можна досягти  таких результатів. Директор радо прийняла мене, незважаючи на те, що була зайнята. Молода і красива жінка у діловому костюмі  розповідала з захопленням, додаючи приклади і деталі – складалося враження, що вона дуже переживає не тільки за свій власний заклад, а за ситуацію в цілому. І, чесно кажучи, з цієї розмови я винесла багато цікавого. Цим хочу поділитися з вами. 

Якось ви сказали, що потрібно змінювати систему  шкіл–інтернатів  на користь маленьких  дитячих будинків. Що ви мали на увазі?

Я вважаю, що індивідуальний підхід до дитини можливий тільки у  компактних закладах, зокрема, таких, як наш, де виховується не більше 30, максимум – 50 осіб. Тільки в цьому випадку можна забезпечити дитячий будинок достатньою кількістю персоналу. Саме це дає можливість дітям розвиватися. Таким чином, у дитині, яка приходить з вулиці, можна щось поміняти, щось у неї вкласти і згодом відчути результат. Крім того, цей результат можна отримати у найшвидший термін. Я була у багатьох будинках інтернатного типу, які мають більше сотні, а деякі навіть більш ніж 400 чоловік у своїх закладах. Приміщення, спальні – все має вигляд казарми. Шкода дітей, що живуть у таких умовах. Можна собі уявити, як їм важко психологічно. Хоча, звичайно, все залежить від мікроклімату у кожній окремій групі, але загалом, все ж таки, компактні заклади дають набагато більше. 

Що  ви можете порадити з цього приводу?

Тут не треба  винаходити велосипед, адже закон, що дозволяє змінювати  цю систему, вже був прийнятий. Це закон України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального  захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки» Олександра Фельдмана. Але до нього ще потрібно ввести деякі нормативні акти, постанови, що допомагатимуть вже на місцях регулювати і виконувати цей закон. Іще кілька років тому наша держава планувала розукрупнення таких великих навчальних закладів, як школа-інтернат, бо зрозуміла, що це дійсно не правильно. Не можна виростити особистість, якщо виховувати всіх скопом, загалом. Там, де починає діяти так званий «закон натовпу» дитина не може розвиватися так, як це необхідно. 

Ваші  педагоги справляють дуже приємне враження – вони з  такою любов'ю і терпінням виховують  дітей... Як ви підходите до вибору персоналу?

Справа в тому, що випадкові люди сюди не приходять. На жаль, у вихователів дуже маленька заробітна плата. Тому вони працюють тут тільки тому, що дуже хочуть працювати  з цими дітьми. 

Які основні проблеми виникають у вас  з вашими вихованцями? 

Проблем, як таких, не існує, тому, що їх усі насправді легко вирішити. Кожна дитина, що потрапляє до нас, має свою індивідуальну історію. Тому у всіх проблеми різні - здоров'я, навчання... Приходять навіть зовсім «дикі» дітки. Між собою ми звемо їх «Мауглі» тому, що вони зовсім не мають звичайних для нас вмінь, навичок. До них потрібен особливий підхід, бо доводиться вчити їх елементарним речам. Але нічого, з часом все стає на свої місця. Для реабілітації кожної дитини потрібен різний проміжок часу – хтось адаптується місяць, хтось – два...Дитинка пристосовується, вчиться. Зазвичай вчить її сам дитячий колектив, тому що так їй легше сприймати, ніж коли кожного разу доводиться прислухатися до вказівок дорослої людини.  Це допомагає дитині швидше стати «на рівні» з іншими. 

У вас дуже багато усиновлювачів. Що ви для цього  робите?

Головна наша робота полягає в тому, щоб зробити  цих дітей практично такими ж, як звичайні «домашні» діти їхнього  віку. Якщо ви помітили, у нас багато усиновлювачів – іноземців. А  українські батьки, якщо можна так  сказати, зазвичай більш вибагливі. Вони хочуть всиновити дитину, яка була б схожа на своїх ровесників – не була заляканою, мала знання, була вихована таким чином, як їхні знайомі діти. Ми намагаємося все це дати своїм дітям. Самі ми, звичайно, не шукаємо майбутніх батьків своїм вихованцям, але намагаємося зробити так, щоб вони показали себе, мали можливість найкраще себе проявити. Так, як, наприклад, на концерті, присвяченому десятиріччю дитячого будинку. Таким чином батьки можуть побачити дітей, а потім уже телефонувати в певні служби. Дані про дітей є у департаменті з усиновлення, а також у службах у справах дітей. Самі ми не можемо надавати цю інформацію, та часто буває так, що служби направляють до нас людей, які чули про ту чи іншу дитину від своїх знайомих усиновлювачів. Таким чином, спрацьовує «циганська пошта».

Дякую вам, Тетяно, за дітей, вихователів і  за цікаву розмову. Маю  надію, що ми будемо співпрацювати й  надалі!

І я вам дуже дякую  за сьогоднішнє свято! Пишіть, дзвоніть, приїжджайте – ми раді будемо співпрацювати!

 

 Наталія Грабовська, художній керівник театру "Місто сонця" 

 

 

Грудень 2017 Січень 2018 Лютий 2018
По Ві Се Че П' Су Не
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31